Риторика как наука: что это такое, значение, предмет, для чего нужна. Что такое риторика и ее основы Речь должна быть грамотной

Сочинение которого неизвестно нам даже по имени. Из текстов самого Аристотеля и из других источников известно, что первый трактат по риторике принадлежал ученику Эмпедокла Кораксу , любимцу сиракузского тирана Гиерона I , политическому оратору и адвокату (судебному оратору). Он сформулировал не лишённое интереса определение красноречия: «красноречие есть работница убеждения (др.-греч. πειθοῦς δημιουργός )». Он первый делает попытку установить чёткое деление ораторской речи на части: вступление (προοίμιον ), предложение (κατάστασις ), изложение (διήγησις ), доказательство или борьба (ἀγῶν ), падение (παρέκβασις ) и заключение. Он же высказал положение, что главная цель оратора - не раскрытие истины, но чёткость и убедительность при помощи вероятного (εἰκός ), для чего чрезвычайно полезны всякие софизмы . Труд Коракса до нас не дошёл, но древние писатели сообщают нам примеры его софизмов, из которых особенной славой пользовался так называемый крокодилит . Ученик Коракса, Тисий , развивал ту же систему софистических доказательств и главным средством преподавания риторики считал заучивание образцовых речей судебных ораторов.

Традиционно учеником Эмпедокла считается и Горгий , который, по словам Платона , «открыл, что вероятное важнее истинного, и умел в своих речах малое представить великим, а великое малым, выдать старое за новое и новое признать старым, об одном и том же предмете высказывать противоречивые мнения» .

Метод преподавания у Горгия тоже состоял в изучении образцов; каждый его ученик должен был знать отрывки из произведений лучших ораторов, чтобы уметь дать ответ на чаще всего выставляемые возражения. Горгию принадлежал любопытный трактат «О приличном случаю» (др.-греч. περὶ τοῦ καιροῦ ), где говорилось о зависимости речи от предмета, от субъективных свойств оратора и аудитории , и давалось наставление, как при помощи насмешки уничтожать серьёзные доводы и, наоборот, на насмешку отвечать с достоинством. Красивое говорение (красивую речь, др.-греч. εὐέπεια ) Горгий противопоставлял утверждению истины (правильной речи, ὀρθοέπεια ).

Он приложил много сил к созданию правил относительно фигур : метафор , аллитерации , параллелизма частей фразы. Из школы Горгия вышли многие знаменитые риторы: Пол Агригентский, Ликимний , Фрасимах , Эвен Паросский , Феодор Византийский . К тому же стилистическому направлению риторики принадлежали софисты Протагор и Продик и знаменитый оратор Исократ , разработавший учение о периоде.

Направление этой школы можно назвать практическим, хотя оно и подготовило богатый психологический материал для выработки общих теоретических положений об ораторском искусстве и этим облегчило задачу Аристотелю, который даёт в своей знаменитой «Риторике» научное обоснование прежним догматическим правилам, пользуясь чисто эмпирическими приёмами.

Риторика Аристотеля

Из определения риторики становится ясна цель, которую преследовал Аристотель в своём трактате: он хотел, на основании наблюдения, дать общие формы ораторского искусства , указать, чем должен руководиться оратор или вообще всякий, желающий убедить кого-либо в чём-либо. Сообразуясь с этим, он разделил свой трактат на три части. Первая часть посвящена анализу тех принципов, на основании которых оратор (то есть всякий говорящий о чём-нибудь) может побуждать к чему-нибудь своих слушателей или отклонять их от чего-нибудь, может хвалить или порицать что-нибудь. Вторая часть говорит о тех личных свойствах и особенностях оратора, с помощью которых он может внушить доверие своим слушателям и таким образом вернее достигнуть своей цели, то есть уговорить или отговорить их. Третья часть касается специальной (технической) стороны риторики: Аристотель говорит здесь о тех способах выражения, которыми должно пользоваться в речи (о стиле), и о построении ораторской речи.

1. Нахождение (в латинской терминологии - инвенция) - систематизация содержания речей и используемых в них доказательств.
2. Расположение (в латинской терминологии - диспозиция) - деление речи на вступление, изложение, разработку (доказательства своего взгляда и опровержение противного) и заключение.
3. Словесное выражение (в латинской терминологии - элокуция) - учение об отборе слов, о сочетании слов, о тропах и риторических фигурах , с помощью чего формируется стиль речи.
4. Запоминание (в латинской терминологии - мемория).
5. Произнесение (в латинской терминологии - пронунциацио).

В состав учения о словесном выражении входило и учение о трёх стилях: в зависимости от использования стилистических средств - о простом (низком), среднем и высоком стиле речи. Эта теория сохраняла своё значение в Средние века и в эпоху Возрождения. После исчезновения демократии античная риторика ориентировалась главным образом на два типа речей: на судебные и парадные речи. Соответственно двум этим целям (утилитарной и эстетической) формируются два направления в теории стиля: аттицизм (аттикизм , аттическое направление), заботившийся преимущественно о точности выражения, и азианизм (азианство , азиатское направление), ставивший целью занимательность изложения и выработавший особый высокий стиль, основанный на контрастах , изобилующий сравнениями и метафорами .

Древнеримская риторика

Разработка материала в римской риторике подчинялась особой конечной цели, убеждению, в котором различались три аспекта - docere («учить», «сообщать»), movere («побуждать», «возбуждать страсти»), delectare («развлекать», «доставлять наслаждение»). Каждый из них был неразрывно связан с остальными, но, смотря по обстоятельствам, мог занимать господствующее положение. Было унаследовано и учение о разработке пяти этапов речи.

С падением республики красноречие как таковое приходит в упадок (описанный Тацитом в «Диалоге об ораторах»), зато риторические приёмы проникают в поэзию. Пионером здесь выступил Овидий , добавляющий с помощью антитез остроумия своим стихам. Напротив, Сенека и Лукан стремятся достичь трагического эффекта нагнетанием пафоса.

Позднеантичная и средневековая риторика

В эпоху борьбы христианства с античным язычеством была создана наука о христианском ораторском искусстве, достигшем блистательного развития в и веках н. э. . Выдающийся представитель этого ораторского искусства - Иоанн Златоуст . В теоретическом смысле средневековая риторика почти ничего не прибавляет к античным разработкам, держится правил Аристотеля и поздних теоретиков (на Западе - Цицерона) и лишь перерабатывает их в расчёте преимущественно на сочинение писем и проповедей . Повсеместно происходит ужесточение требований к соблюдению этих правил.

Уже к IV веку сфера действия риторических норм совпала с самим понятием литературы : в латинской литературе средних веков риторика заменяет поэтику , прочно забытую средневековой традицией. Теоретики задавались вопросом: ограничен ли материал, о ко­тором может идти речь в литературном тексте? На сей счет выска­зывались самые разные мнения. В целом победила максималистская тенденция: в компетенцию риторики по крайней мере до XIII века входил любой материал. Следуя этому искусству, автор, прежде чем создавать произведение, должен был составить себе ясное и рациональное представление (intellectio ) о предпола­гаемом материале. В средневековой риторике сохранялось учение об убеждении как об основной задаче и о трёх задачах («учить, побуждать, развлекать» лат. docere, movere, delectare ).

Создание произведения, в свою очередь, подразделялось на три части или ступени (три главных элемента из пяти в античном списке).

• Инвенция (лат. inventio ), есть собственно нахождение идей как творческий процесс. Она извлекает из предмета весь его идейный потенциал. Она предполагает наличие у автора соответствующего таланта, но сама по себе является чисто техническим приемом. Её законы определяют отношение писателя к своему ма­териалу; они подразумевают, что всякий объект, всякая мысль мо­жет быть ясно выражена в слове, и исключают все невыразимое, как и чистую импрессионистичность формы. В своем главном аспекте, называвшемся «амплификация» (лат. amplificatio ), она описывает способы переходить от имплицитного к эксплицитному. Вначале амплификация пони­малась как качественный сдвиг, но в средневековой теории и прак­тике она обычно обозначала количественное расширение; обычно так назывались разнообразные приемы варьирования: наиболее раз­работанный из них, описание (лат. descriptio ), не раз подвергавшийся коди­фикации и занимавший центральное место в латинской литературной эстетике, в XIII веке без каких-либо изменений перешёл в жанр романа , сделавшись одной из главных его черт.

• Диспозиция (лат. dispositio ), предписывала порядок расположения частей. Здесь общие тенденции системы обозначались с трудом. Средневековая риторика никогда всерьез не занималась проблемой органичного сочетания частей. Она ограничивается несколькими эмпирическими и самыми общими предписаниями, определяя ско­рее некий эстетический идеал, нежели способы его достижения. На практике от средневекового поэта требуется незаурядная твор­ческая мощь, чтобы преодолеть это препятствие и достичь гармонии и равновесия в длинном тексте. Зачастую он выходит из положения, выстраивая имеющиеся в наличии элементы в соответствии с опре­деленными числовыми пропорциями: такая практика не вписыва­ется в античную риторику, однако в глазах средневекового клирика её оправдывало существование числовых «искусств», особенно му­зыки (musica ).

• Элокуция (лат. elocutio ), облекает «идеи», найденные и эксплицированные посредством ин­венции и организованные посредством диспозиции, в языковую форму. Она служила чем-то вроде нормативной стилистики и под­разделялась на целый ряд частей; наиболее разработана из них та, что посвящена, украшению , украшенному слогу (лат. ornatus ), то есть преимущест­венно теории риторических фигур .

Перенимая идеи античных наставников, создатели риторик XI-XIII веков сосредоточивают основное внимание на амплификации и на учении об украшенном слоге, в котором они видят самую суть письменного слова: их деятельность сводится главным образом к перечислению и упорядочению тех способов выражения, какие в своем первоздан­ном виде уже существуют в обыденном языке; они описывают их в функциональных понятиях, как код типов слога с высокой степенью вероятности.

В 1920-1950 гг. многие медиевисты, в том числе и Э. Р. Курциус , полагали, что риторическая модель применима ко всем областям словесности, и делали из этой гипотезы далеко идущие выводы. На деле риторика безраздельно господствовала в латинской лите­ратуре, а её влияние на поэзию на народном языке было длитель­ным, но весьма неравномерным.

Византия

Риторика Возрождения и Нового времени

Жёстко-нормативный характер утверждается за европейской риторикой особенно в Италии , где, благодаря встрече латинского языка учёных и народного итальянского языка , лучше всего находит себе применение теория трёх стилей. В истории итальянской риторики занимают видное место Бембо и Кастильоне , как стилисты . Законодательное направление особенно ярко выражается в деятельности академии делла Круска , задача которой состоит в охранении чистоты языка. В произведениях, например, Спероне Сперони заметно подражание приёмам Горгия в антитезах , ритмическом строении речи, подборе созвучий, а у флорентийца Даванцати замечается возрождение аттицизма .

Только в эпоху Возрождения заново становится известен Квинтилиан , чьё творчество было утрачено в Средние века.

Из Италии это направление передаётся Франции и другим европейским странам. Создаётся новый классицизм в риторике, находящий самое лучшее выражение в «Рассуждении о красноречии» Фенелона . Всякая речь, по теории Фенелона, должна или доказывать (обыкновенный стиль), или живописать (средний), или увлекать (высокий). Согласно с Цицероном , ораторское слово должно приближаться к поэтическому; не нужно, однако, нагромождать искусственные украшения. Надо во всём стараться подражать древним; главное - ясность и соответствие речи чувству и мысли. Интересные данные для характеристики французской риторики можно найти и в истории Французской академии и других учреждений, охранявших традиционные правила.

Аналогично и развитие риторики в Англии и Германии в течение всего XVIII века .

Риторика в XIX и XX веке

В таком виде риторика оставалась частью гуманитарного образования во всех европейских странах вплоть до XIX века . Развитие политического и других видов красноречия и романтической литературы приводит к упразднению условных правил ораторского искусства. Традиционно наиболее значимая часть - учение о словесном выражении - растворилась в стилистике как части теории литературы, а остальные разделы потеряли практическое значение. Именно тогда слово «риторика» приобрело одиозный оттенок напыщенного пустословия.

Слово риторика применялось для вновь создаваемых дисциплин - теории прозы (преимущественно художественной прозы - XIX век, немецкая филология), стилистики (XX век, французская филология), теории аргументации (XX век, бельгийский философ Х. Перельман)

Риторика в России Нового времени

В России, в допетровский период развития литературы, риторика могла иметь применение лишь в области духовного красноречия, и число её памятников совершенно ничтожно: мы имеем некоторые стилистические замечания в «Изборнике» Святослава, трактат XVI века : «Речь тонкословия греческого» и «Науку о сложении проповедей» Иоанникия Голятовского.

Систематическое преподавание риторики начинается в юго-западных духовных школах с XVII века , причём учебники - всегда латинские, так что оригинальной обработки в них искать не приходится. Первым серьёзным русским трудом является Краткое руководство к красноречию Ломоносова («Риторика» Ломоносова, ), составленная на основании классических авторов и западноевропейских руководств и дающая в подтверждение общих положений ряд примеров на русском языке - примеров, извлеченных частью из сочинений новых европейских писателей. Ломоносов же, в своём «Рассуждении о пользе книг церковных», применяет к русскому языку западную теорию трёх стилей. Ввиду того, что область красноречия в России ограничивалась почти исключительно церковной проповедью, риторика здесь почти всегда совпадала с гомилетикой . По светской риторике в России было создано очень мало работ, да и те не отличались самостоятельностью, как, например, руководства Н. Ф. Кошанского. Научная разработка риторики в том смысле, как она понимается на Западе, в России не начиналась по крайней мере до XX века .

Современная школьная риторика в России

Концепция школьной риторики как учебного предмета реализована в учебных пособиях для 1-11 классов Т. А. Ладыженской . Основная цель школьной риторики - обучение успешному общению . В содержание школьной риторики включаются:

• понятийная основа (коммуникативная ситуация, виды общения, речевые жанры, их структурные и стилевые особенности и т. д.)
• инструментальные знания о способах деятельности (типа инструкций, практических рекомендаций и т. д.);
• умения общаться (анализировать и оценивать общение, реализовывать речевой жанр в соответствии с ситуацией общения, в том числе с коммуникативной задачей, характеристиками адресата и т. д.);
• нравственно-риторические идеи (ответственность за произнесенное слово, важность владения словом в современном мире и т. д.).

Примечания

См. также

• Риторика музыкальная

Ссылки

• Аристотель . Риторика в библиотеке Максима Мошкова
• Аристотель. Риторика в Электронной библиотеке по философии
• Михаил Пселл. О сочетании частей речи.
• Михаил Пселл. О стиле некоторых сочинений.
• Кони А. Ф. «Советы лектору» (в библиотеке Якова Кротова)
• Материалы по риторике в «Школе христианского самообразования»
• Карстен Бредемайер "Черная риторика. Власть и магия слов"
• Аргументация, интерпретация, риторика: Электронный журнал
• Хазагеров Г.Г. : Риторические фигуры

Литература

• Античные теории языка и стиля / Под ред. О. Фрейденберг. М. - Л., 1936.
• Аристотель . Риторика / Пер. Н. Платоновой // Античные риторики. М., 1978.
• Михаил Пселл . Обзор риторических идей. // Античность и Византия: Сб. ст. - М., 1975. - С.158-160.
• Публий Корнелий Тацит . Диалог об ораторах // Соч. в 2-х т. Т 1. М.: Ладомир, 1993.
• Цицерон . Три трактата об ораторском искусстве / Пер. с латин. Ф. А. Петровского и др. - [Репринт. воспроизведение изд. 1972 г.] . - М.: Науч.-изд. центр «Ладомир» , 1994. 470, с. ISBN 5-86218-097-4 .
  • Цицерон. Об ораторе // Три трактата…
• Цицерон . О нахождении материала. Книга первая // Цицерон. Эстетика: Трактаты. Речи. Письма. М., 1994.
• С. С. Аверинцев. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. - М.: Наука, 1981. - С. 15-46
• Lausberg Н. Handbuch der literarischen Rhetorik, Bd 1-2, Münch., 1960.
• Martin J. Antike Rhetorik. Münch., 1974.

Досягнення красномовства. Що таке риторика

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.

Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.

Досягнення красномовства

Красномовство - це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволенням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захотіли глибше у неї проникнути.

Красномовство - це дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно.

Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя и надають йому то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.

Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномовство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.

Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум сильніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких розмірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли треба...

Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомляючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не казатимуть правду, тоді хіба можна надійно керувати державою?

Оратор повинен розв"язувати справи великої важливості і завжди прагнути перемоги.

Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питання гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості предметів, на користь часові і для задоволення слухачів.

Найбільша цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, але і не сказати того, чого не треба.

Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але теорія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і серце його слухачів.

Той хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов"язково добре мислити й мати хороший смак.

Риторика – це наука ораторського мистецтва про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Різновиди усних виступів:

• Академічне красномовство – це наукова доповідь, або промова (лекція, вузівська, шкільна)
• Судове красномовство – прокурорська (звинувачувальна), та адвокатська (захисна) промови, самозахист.
• Соціально-політичне красномовство – звітна доповідь на конференції з’їзді зборах, мітингова промова.
• Соціально-побутове красномовство – ювілейна, вітальна, застільна (тост), надмогильна, поминальна розмови.
• Церковно-богословське – церковна проповідь.

Курс риторики складається з таких частин:

• історія риторики; теоретична риторика (закони риторики);
• практична риторика;
• публічний виступ.

Література

1. Орлов Б. Демосфен я Цицерон. Их жизнь и деятельность. - СПб., 1898. - С. 52.
2. Сагач Г. М. Золотослів. - К., 1993. - С. 16.
3. Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен. - М., 1893. - С. 65.
4. Гуревич Е. С., Полрілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики. - К., 1978Молдован AM. Слово о законе и благодати Илариона. - К., 1984. -с. 240.
5. Туровский Кирилл. Слово в новую-неделю после Пасхи // Древняя русская литература. 8. Хрестоматия. - М., 1980. - С. 7.
6. "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.
7. М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.
8. Історія стародавнього світу. – к., 1989.
9. Історія красномовства. – к., 2000.
10. Кузишин О. П., "Історія Древньої Греції", М., 1986р.
11. Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А. В., Шендрика С. М., Черепанової С. О., – Львів: Світ, 1994р.
12. С. І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.

1.Риторика як наука.

2. Риторика - мистецтво переконувати.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія риторики сягає середини І тис. до н. є. Зародившись у Давній демократичній Греції з суспільної потреби переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула суспільне визнання в єдності з філософією і логосом, виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою, моральною й патріотичною, перетворилася на мистецтво слова і засіб здобуття кар"єри громадського діяча, політика, державця. Захоплюючи елітні прошарки суспільств, риторика поширилася у просторі й часі на всю Європу.

Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть короткого демократизму, національного відродження, Просвітництва і занепадала в періоди тоталітарних режимів, які керували силою влади і зброї, а не засобами переконливого дійового слова.

Здобувши наприкінці XX ст. незалежність, Україна вступила у ІІІ тисячоліття демократичною правовою державою; керуючись гуманістичними ідеями, дбає про людину як найвищу цінність, про її освіту і розвиток. У цих благородних намірах і діях маємо використати освітньо-виховні надбання риторичної науки від найдавніших часів до наших днів.

Актуальність теми . Інтенсивний розвиток теоретичної риторики (зокрема, різних напрямків та частин її) призвів до того, що риторика як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і відділила свої частини й окремі сфери іншим наукам.

Нині поширюється інтерес до вивчення риторики і використання її в суспільному житті. Це позитивна ознака, яка свідчить про те, що відходить у минуле тоталітарна епоха, що в суспільстві набирають сили процеси демократизації й гуманізації. Проте дуже важливо в цей період відродження інтересу до риторики не схилятися в бік прикрашальної риторики (елоквенції), пафосу й образності, а рівномірно й виважено використовувати набутки всіх розділів класичної риторики. Прагматично-інформаційне XXI ст. спонукає нас до раціонально-експресивної нової риторики, в якій правила й закони винайдення ідей, задумів, тем, предметів викладу і способів їх таксономічного представлення (інвенція), тезування і теорії аргументації (диспозиція) органічно втілювалися б у природну і доречну мовну форму (елокуція), прикрашаючи предмет мовлення в міру доцільної потреби і здорового глузду (елоквенція), гідно й майстерно виголошувалися (акція).

Головні завдання роботи:

Визначити знання, що складають зміст риторики як науки, усвідомити й запам"ятати систему понять, оволодіти риторичною термінологією;

Вивчити історію і джерела риторики та педагогічної майстерності, тому що кожний відомий ритор був і майстерним педагогом риторики;

Дослідити теоретичні основи риторики.

1.Риторика як наука

Враховуючи те, що риторика − це мистецтво красномовства, мистецтво грамотно, змістовно і захоплююче побудувати свою промову і переконливо донести свої думки до аудиторії; це особливий вид творчої діяльності, якому треба наполегливо навчатися, доцільно було б вивчати цю дисципліну більш розширено, декілька семестрів.

Демократизація суспільства, піднесення ролі права як регулятора суспільних на шляху переходу до ринкової економіки органічно поєднані з підвищенням престижу правової професії. А це, в свою чергу, обумовлює необхідність розширення і поглиблення підготовки правничих кадрів, озброєних не лише знанням законів, а й вмінням кваліфіковано і переконливо, вільно володіючи українською правничою термінологією, відстоювати справедливість, захищати права і інтереси людини і суспільства.

Нині настав час відродження культурної спадщини, зокрема й риторичної, в якій відбито дивоцвіт і світовідчуття українського народу. Україні потрібні в першу чергу духовні інтелектуальні особливості, високопрофесійні юристи, політики, викладачі. Настала пора змінити ставлення до базових класичних наук, до яких належала, і риторика − наука і мистецтво переконуючої комунікації, науко, що становить фундамент професіоналізму спеціаліста гуманітарної професії і в першу чергу адвоката, прокурора, судді.

З демократизацією суспільного життя і гуманізацією освітньої системи в Україні посилюється інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика.

У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв, середніх шкіл вводиться курс риторики. Можна сказати, що викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх часів в українській освітній системі риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, і ми маємо з тих часів риторів світового рівня, зокрема Києво-Могилянської риторичної школи, про що йтиметься пізніше. Відновлюючи перервану традицію викладання риторики не з кращих для неї часів, мимовільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто прикрашальної як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи. Ніскільки не применшуємо ролі епідейктичної риторики у формуванні особистості, тому що, як учив Феофан Прокопович, епідейктичне красномовство, шукаючи, прикрашаючи й звеличуючи добро, чесність, справедливість, гідність, примножує ці чесноти в суспільстві, подає для молоді взірці для наслідування. Звернімо увагу лише на кілька, на наш погляд, специфічних і суттєвих ознак риторичної науки й ораторської практики.

Насамперед риторика — це наука лінгвістична, тобто мовознавча, більше того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання, неволодіння українською мовою прикрити риторикою, Є марними. Усі поради і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться пустими брязкальцями, від яких мовці самі відмовляться. З цього випливає наступне: риторика універсальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя, бо суспільство омовлене — немає суспільства без мови. Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Мова дає можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним «я», з колективом, суспільством, нацією. Вона моделює вчинки, щоденну прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю і її духовну культуру.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й інформативного зв"язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Мову можна визначити як стан розуму в певний час, екзистенцію інтелекту, канал інтелекту, результат мислительної діяльності, фіксатор мислення, лакмус мислення, відновник інформації, модель, картину світу, річ у собі і річ для нас одночасно — і все це буде правильно, бо визначатиме кожного разу якусь з цих ознак.

Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.

Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що риторика, можливо, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Цим вона цікава й потрібна, адже виховуємо особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, обережності, смаку, щоб чужа ідея, манера, фраза, прийом, слово стали твоїми, не перетворились на протилежність.

Риторика — це наука текстотворча, в центрі її — закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного. Отже, потрібно ширше осягати предмет і сфери риторики та глибше проникати у зміст основних понять і категорій риторичної науки.

2. Риторика - мистецтво переконувати

Риторика - це наука та мистецтво переконувати співрозмовників; наука красномовства.

Діяльність багатьох професій просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова - найголовніша зброя. Ораторство - найсильніший важіль культури.

Ораторське мистецтво стало визначним суспільним явищем, що досягнуло високого рівня ще в стародавньому світі: Єгипті, Ассірії, Китаї. Однак саме Давня Греція визнається батьківщиною красномовства, де почала складатись його теорія.

Красномовство досягло значної досконалості завдяки софістам, які вміли майстерно вести суперечку, відзначались кмітливістю в будь-яких словесних баталіях. Однак софістична система суджень склалась як система продуманого використання в полеміці неправильних доказів. Не випадково найбільш відомим постулатом софістики був вислів найвидатнішого із софістів - політичного діяча Протагора: „Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному”.

Майстром академічних бесід-діалогів у Греції був Сократ. Саме він вперше застосував іронію як засіб критичного ставлення до догматики. Сократ створив не лише нову етику, методику суперечки, але й нове мислення. Якщо Сократ ще багатьма дотичними був пов’язаний з вченням софістів, то його духовний спадкоємець Платон зрештою став його найбільшим критиком. Платонівські діалоги вважаються своєрідними філософськими драмами, що складаються з яскравих художніх образів, глибоких за змістом і відшліфованих за формою. Ці діалоги і досі викликають незмінний інтерес до предмета бесіди і неухильно ведуть читача до потрібної мети.

Легендарний оратор древнього світу Демосфен жив у епоху, якою закінчувався період народовладдя. Будучи великим оратором і патріотом, Демосфен намагався зберегти віджитий державний лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Уся тріумфальна слава римської риторики може бути позначена одним звучним іменем - Марк Туллій Цицерон. Видатний оратор і політичний діяч, письменник, філософ, автор трактатів на теми моралі і виховання, він став уособленням цілої епохи в римській історії і найвизначнішою постаттю в латинському красномовстві взагалі.

Ораторське мистецтво чи красномовство має свою тисячолітню історію. І почалося воно, певно, із оракульства, яке виникло у релігіях Сходу, стародавніх Греції і Римі як пророцтво, котре ніби повідомляли людям боги устами жерців. Виникнувши з народного мовлення істинно демократичної Давньої Греції 2,5 тис. років тому з єдиним призначенням впливати на розум і волю громадян засобами живого слова і тим допомагати їм та захищати, риторика розвинулася у багатоаспектну і багатогалузеву науку, зродила зі свого лона ще гроно благородних наук — логіку і філософію, граматику й поетику, етику й естетику. Історія риторики свідчить, як і скількох мудреців і державців, геніїв і властолюбців підіймала вона на п"єдестал влади і слави, скільком давала натхнення і задоволення, скількох утішала чи окрилювала.

Ця ж історія свідчить, наскільки залежить риторика від міри свободи й демократії в суспільстві, від розвитку культури й духовності, як у різні періоди влада слова замінюється владою зброї. Проте в духовному поступі людства перемагає все ж таки мудрість, сила, добро і краса Слова. Формування гармонійно розвиненої особистості без інтелектуально-естетичного впливу мови неможливе, в якій би сфері суспільно-виробничої діяльності не реалізовувала себе сучасна людина. Вміння виголосити політичну промову чи ювілейне привітання, побудувати розгорнений монолог з фахової проблематики і приємно його виголосити, аргументовано дискутувати, природно вести цікаву бесіду чи конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, знайти своє місце у полілозі, ненав"язливо підтримувати розмову або непомітно чи невимушено вийти з неї, доречно зауважити чи просто шляхетно звернутися і пошанувати співрозмовника або слухачів і при цьому не тільки самому відчувати задоволення, а й дарувати його іншим, бездоганно володіючи мовою, маючи гарне чуття і смак до мови, — цьому вчить лінгвістична риторика.

Класична риторика мала надзвичайно широкий предмет дослідження, опису й вивчення красномовства — від ідеї, задуму, наміру, теми, предмета мовлення, засобів, звучання до завершення акту спілкування — виголошення промови і рефлексації, тобто все те, чим займався оратор у всіх сферах життя. А участь його була повсюдною. У розділі «Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги» десятикнижної праці «Про риторичне мистецтво» Феофан Прокопович писав так: «...він [оратор] турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії, церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, викриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора...».

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі — це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п"яти розділів класичної риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі — це риторика трьох основних родів промов — судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) — та кількох їх жанрових видів, технологія і методика підготовки та виголошення яких залежить від сфери, в якій реалізується красномовство (політичне, педагогічне, дипломатичне, сценічне та ін.). Накладали свій відбиток й історичні епохи та літературно-мистецькі стильові течії в національній культурі.

Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, пізніше з розвитком і диференціацією та переформуванням науки відійшло до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інші науки. В результаті виникали й інші означення риторики крім класичної: повна, скорочена, редукована (що є тим самим). Виникали й галузеві риторики за родами промов: судова риторика, шкільна, педагогічна, сценічна, театральна, політична тощо. Це ще раз засвідчує універсальний характер лінгвістичної риторики, те, що вона потрібна в усіх тих сферах людської діяльності, де мова є основною рушійною силою і засобом творення суспільно корисних людських цінностей.

Значення терміна «риторика» і його концепт виразніше проступає через його опозицію до інших термінів. Риторика — мистецтво прозової мови, тоді як поетика — мистецтво поетичної мови, хоча кожний з термінів поширив свій вплив і на «сусіда»: є риторика поетичної мови і поетика прозової мови. Риторика — це гарна або прикрашена мова, тоді як звичайна практична мова спеціальних прикрас не має. Риторика — це наука породження тексту, тоді як герменевтика — наука розуміння тексту. Лінгвістична риторика — це правила побудови мовлення на рівні фраз і понадфраз, це вчення про типи переносних значень, тропи і фігури та соціальне функціонування тексту як цілісних семіотичних (знакових) утворень...

Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як усього соціуму, так і окремих мовців.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Однак у сучасному мовознавстві з"явилося і поняття «дискурсивна риторика», тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування у сучасному українському суспільстві, тому що вона з риторики красномовства транспортує технологічний апарат побудови висловлювань і текстів для мовного спілкування нащо-день у різних сферах життя.

Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова — це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно, по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, для чого і де.

Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.

Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Існують різні форми красномовства:

• урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання;
• лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення).

Висновки

Дар слова − одне з найвеличніших надбань людини, що підносить її над світом усього живого. Кожна людина зацікавлена в тому, щоб уміти правильно і гарно розмовляти з колегами, друзями, рідними; коректно і переконливо вести дискусію; цікаво і розумно будувати свій виступ перед аудиторією. Усіх цих умінь та ще багатьох інших навчає наука, яка в сучасній системі української освіти поступово відроджується і, безумовно, міцно утверджується. Це − риторика.

Сучасна риторика − це наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності. Риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово) тощо.

Риторика сьогодні визначається як комплексна наука − вона інтегрує в себе з ряду суміжних дисциплін (логіки, філософії, психології, лінгвістики, літературознавства, етики, сценічної майстерності та ін.) такі змістові компоненти, які в системі визначають риторику.

Без риторики тією чи іншою мірою не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Особливе місце посідає риторика в системі гуманітарних наук, оскільки це, насамперед, мистецтво публічного спілкування, виховання і переконання. Філологія, філософія, історія, політологія, психологія, соціологія, літературознавство, культурологія, релігієзнавство, література і поезія вимагають від тих, хто долучився до них, значної ерудиції і навичок публічного виступу.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. -М.: Флинта: Наука, 2002. -622 с.

2. Апресян Г. Ораторское искусство/ Грант Апресян,. -3-е изд., перераб. и доп.. -М.: Изд-во МГУ, 1998. -277 с.

3. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуни-кации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. -М.: Дело, 1998. -475 с.

4. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гуманит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. -М.: Просвещение, 2004. -206 с.

Многое в жизни определяется умением общаться. Успехи в учебе, карьере, в личных отношениях, построены на способностях к коммуникации. Читаете ли вы доклад в аудитории, поздравление на празднике или проходите собеседование на работу, лаконичная, структурированная речь, донесет информацию до слушателей в выгодном свете. Наукой, изучающей тонкости ораторского искусства, является риторика. Она помогает придать речи ясности, конкретики, убедительности.

С зарождения в античности до наших дней, риторика как наука, понималась по-разному. Софисты-основатели определяли её как дисциплину, учащую манипулировать, доказывать точку зрения оратора, доминировать в дискуссиях.

Сегодня на первом месте гармонизирующая речь, поиск правды, побуждение к мысли. В современном понимании, риторика – это дисциплина, изучающая способы создания целесообразной, воздействующей, гармонизирующей речи. Предмет риторики – мыслеречевое действие.

Объединяя в себе философию, социологию, психолингвистику и филологию, современная риторика позволяет достигать эффективного речевого взаимодействия с любым обществом.

Предмет и задачи риторики

Предметом в риторике являются способы формирования целесообразного слова:

• устного;
• печатного;
• электронного;
• процесс преобразования мысли в речь.

Задачи риторики сводятся к её направлению. Первым направлением является логическое: убедительность, эффективность речи выступают преимущественными параметрами. Вторым представлено литературное направление: главенствующими аспектами являются пышность и красота слов. Учитывая объединение логического и литературного направления в современной риторике, в её задачи входит правильность, убедительность и целесообразность речи.

Риторика и культура речи

Культура речи – это дисциплина, изучающая нормы литературного и национального языков, а также правила целесообразного употребления языковых средств выразительности. Риторика и культура речи взаимосвязанные понятия, обеспечивающие продуктивное общение.

Частная и общая риторика

Риторика подразделяется на две категории: общая и частная. Общая риторика изучает ораторское мастерство в целом и пригодится любому человеку.

Частная риторика, опираясь на каноны и правила, изучает искусство красноречия в разных профессиональных сферах.

Общая риторика имеет разделы:

• риторический канон;
• ораторику – искусство публичного речевого выступления;
• спор – искусство аподиктической дискуссии (ведение спора ради достижения истины);
• беседу – раздел, обучающий вести частный, светский или деловой разговор;
• риторику повседневного общения, обучающую распознавать эмоциональные и речевые сигналы, посылаемые собеседником, подстраиваться под них;
• этнориторику, изучающую особенности речевого поведения разных национальностей.

Риторический канон античности состоял из пяти частей:

• Изобретение (инвенция).Формирование идеи для выступления. Поиск ответа на вопрос: Что сказать?
• Расположение (диспозиция). Составление плана текста, для достижения передачи основной мысли.
• Выражение (элокуция). Оформление речи изобразительными средствами языка, редактирование текста.
• Запоминание (меморио). Выбор оратором способа передачи информации. Заучивание, составление заметок.
• Произнесение (акцио). Выступление оратора перед аудиторией.

На пятом этапе происходит кульминация ораторской деятельности и заканчивается античный риторический канон. Ради совершенствования ораторских навыков, в современном каноне добавлен еще один пункт:

• Рефлексия. Подразумевает рассуждения автора над своим выступлением, поиск слабых формулировок и выделение удачных речевых приемов.

В риторическом каноне можно выделить три этапа:

• докоммуникативный, включающий работу над речью (изобретение, расположение, выражение, запоминание);
• коммуникативный, представляющий взаимодействие оратора с аудиторией (произнесение);
• посткоммуникативный этап, являющийся анализом выступления (рефлексия).

В основе ораторской деятельной лежит три понятия – этос, логос, пафос.

• Этос подразумевает обоснованность речи обстоятельствами, влияющими на тему выступления (место, время, продолжительность речи);
• Логос отвечает за логическую составляющую;
• Пафос включает эмоциональный и мимический окрас выступления.

Виды красноречия

Существует пять основных видов красноречия:

• Социально-политический вид – дипломатические, социально-политические, политико-экономические, парламентские, митинговые и агитаторские речи.
• Академический вид – научные лекции, сообщения, рефераты, семинары и доклады.
• Судебный вид – речи действующих лиц судебных процессов: адвокатов, обвинителей, судей.
• Богословское красноречие или духовный вид – напутствия, проповеди, торжественные речи церковной направленности.
• Социально-бытовые виды красноречия – застольные, юбилейные, праздничные или поминальные речи.

Зарождение риторики как научной дисциплины, происходит в древней Греции еще в пятом веке до нашей эры. В силу становления рабовладельческой демократии, искусство убедительного слова приобрело большой спрос в обществе. Любой представитель полиса (города) мог обучиться ораторскому мастерству у преподавателей риторики – софистов (мудрецов).

Обладая всеми навыками красноречия, софисты обучали подопечных посредством практических занятий. На жарких дискуссиях и последующих анализах выступлений, мастера слова готовили учеников к профессиям судебных защитников, обвинителей, риторов. Софисты преподавали искусство украшения слова, создание убедительных речей. Они утверждали, что искусство речи не в поиске истины, а в доказательстве правоты оратора.

Риторика понималась софистами как наука убеждения, цель которой победа над противником. Это послужило последующим негативным окрасом значения слова «софизм». Если вначале оно понималось как «умение, мастерство, мудрость», теперь же «уловка, выдумка».

Известные философы-софисты:

• Протагор (485–410 гг. до н. э.)

Считается основателем искусства дискуссии. Автор тезиса: «Человек – это мера всех вещей».

• Горгий (483–375 гг. до н. э.)

Ораторского дела мастер, первый преподаватель риторики в Афинах. Основоположник применения в риторике троп и фигур речи. Наследие: «Похвала Елене», «Защита Паламеда».

• Лисий (445–380 гг. до н. э.)

Отец искусства судебного слова. Его речи выделялись ясностью и краткостью, до наших дней их сохранилось 34, среди которых: «Речь против Эратосфена, бывшего члена коллегии Тридцати» и «Оправдательная речь по делу об убийстве Эратосфена». Эратосфен был одним из тридцати тиранов, виновных в гибели брата Лисия после захвата Афин Спартой.

• Исократ (436–338 гг. до н. э.)

Один из учеников Горгия, основатель литературной риторики. Речи его выделялись простотой, понятностью слога для всех афинян. Самыми известными изречениями являются: «Панегирик» и «Панафинейская» речь. Понимание Исократа зачем нужна риторика отражается в высказывании: «Настоящему мастеру слова следует не с пустяками возиться и не то внушать слушателям, что им бесполезно, а то, что и их избавит от бедности, и другим принесёт великие блага». Ему также принадлежит выражение: «Ученость - это сладкий плод горького корня».

Софисты превозносили искусство слова над истиной. Диалектика понималась как состязание ради победы. Поиск правды представлялся бессмысленным, потому что таковой, по мнению софистов, не существовало.

Учение Сократа заставляет взглянуть на риторику по-новому. Поиск истины и обретение добродетели становятся главными задачами. Своими диалогами, названными «сократовской иронией», философ подводил собеседника к познанию самого себя. Он учил глубокомыслию, нравственности. Трудов Сократ не писал, но работы его учеников, таких как Платон и Ксенофонт, передают изречения мыслителя. Например: «Никто не желает зла», «Добродетель – это знание».

Платон в 380-х гг. до н. э. основал Академию, в которой преподавались астрономия, философия, математика, геометрия, а также техники развивающие духовные качества человека. Его учение призывало отказаться от страстей, ради очищения разума для знаний. Наукам обучались диалектическим методом, развивался индивидуализм.

Риторический идеал Платона отражен в высказывании: «Всякая речь должна быть составлена, словно живое существо». Подразумевалась четкая структура речи, соотношение общего с частным. Особенно ценилась философом ясность речи и истинность.

Аристотель – древнегреческий мыслитель, ученик Платона. В Академии он провел 20 лет, позднее основал Ликей (по названию храма Аполлона Ликейского), в котором преподавал лично философию и риторику. Своим трактатом «Риторика» Аристотель выделил искусство слова среди прочих наук, определил принципы построения речи и способы доказательства. Именно Аристотель считается основоположником риторики как науки.

В Древнем Риме свой вклад в развитие риторики внес политик, философ и великий оратор Марк Туллий Цицерон. В труде «Брут или о знаменитых ораторах» Цицерон передал историю риторики в именах известных ораторов. Трактат «Об ораторе» формирует образ достойного ритора, объединяющего познания в истории, философии и праве. Произведение «Оратор» посвящено стилям и ритму красноречия. Марк Туллий выделял риторику среди прочих наук, называя её самой сложной. В его понимании предмет риторики таков – оратор должен владеть глубокими познаниями во всех сферах, чтобы суметь поддержать любой диалог.

Марк Фабий Квинтилиан в сочинении из 12 книг «Риторические наставления» проанализировал риторику, дополняя собственными выводами относительно всех её составляющих. Он ценил ясность слога, умение оратора пробудить эмоции в слушателях. Риторика определялась им как «наука хорошо говорить». Квинтилиан также дополнил учения риторики, указав значимость невербальной составляющей.

Развитие риторики в России

Русская риторика развивалась преимущественно на базе римской. Потребность в риторике возрастала и падала со сменой политико-общественных режимов.
Как развивалась русская риторика в веках:

• Древняя Русь (XII–XVII вв.). До XVII века на Руси не существовало термина «риторика», а также учебных пособий по ней. Однако существовали правила. Этика речи, обозначающаяся терминами: «красноречие», «благоречие» или «риторикия». Обучались искусству слова, руководствуясь богослужебными текстами, сочинениями проповедников. Например, сборником «Пчела» (XIII век).
• Первая половина XVII века. «Сказание о семи свободных мудростях»; открытие Московских школ повышенного типа; Киевская духовная Академия; 1620 год – первый учебник по риторике на русском языке; Книги «Об изобретении дел», «Об украшении».
• Конец XVII – начало и середина XVIII вв. «Риторика» Михаила Усачева; Риторики Андрея Белобоцкого; «Старообрядческая риторика»; трактаты «Поэтика», «Риторика», «Этика, или Наука об обычаях», а также ряд лекций о риторическом искусстве Феофана Прокоповича.
• XVIII век. Риторика как наука в России сформировалась трудами Михаила Васильевича Ломоносова: «Краткое руководство к риторике» (1743), «Риторика» (1748). «Риторика» Ломоносова является хрестоматией, фундаментальным трудом в развитии этой науки.
• Начало и середина XIX в. До середины девятнадцатого века, в России происходил риторический «бум». Учения слову издавались одно за другим. Выделяются работы И.С. Рижского, Н.Ф. Кошанского, А.Ф. Мерзлякова, А.И. Галича, К.П. Зеленского, М.М. Сперанского. Во второй половине столетия риторика вытесняется словесностью. В советское время преподается стилистика, лингвистика, культура слова, риторика же критикуется.

Предмет и задачи риторики в XXI веке или зачем нужна риторика сегодня

Наше время характеризуется высокими технологиями, разносторонней, доступной, неустанно развивающейся системой образования. Это век информации и сообщения. Коммуникативные способности личности, её стремление к развитию, определяют успехи во всех сферах жизни.

В первую очередь ораторское мастерство пригодится людям непроизводственных сфер деятельности – работникам СМИ, адвокатам, психологам, преподавателям, дизайнерам, продавцам и пр.

Но зачем нужна риторика слесарям, врачам, водителям? Ответ в следующем вопросе каждый найдется для себя отдельно: Какому человеку не нужно уметь мыслить и владеть своим словом?

Изучение основ ораторского мастерства, психологии, языка телодвижений будут полезны каждому, кто стремится к полной, комфортной жизни в обществе.